Частина 1

Переліт Амірель переніс нормально. Їхній команді часто доводилось літати літаком, тому страху висоти у нього не було. Амір стояв у зоні прибуття, стискаючи ручку валізи так сильно, що та ледь не вгризалась у його долоню. Серце билося десь у горлі — не через сам політ, а через майбутню зустріч з його новим капітаном. Чи поладнають вони? Чи прийме його команда, після всіх тих новин і чуток про нього? З думок його вивів голос Ейдена. Те, що це був саме він, омега був впевнений. Він знав, як виглядає Ейден — бачив його не раз на трансляціях, на трибунах під час гри, навіть гуглив якісь інтерв'ю. Але все одно уявляв його трохи інакше. Може, трохи нижчим.

Але коли він нарешті побачив його — він мимоволі зробив півкроку назад.

Вищий. Значно вищий, ніж здавалося з екрану. І...Можливо, гарний. Не модельна краса, а така, що одразу кидається в очі: русяве волосся, легкий безлад, ніби вічно запізнювався; теплі карі очі й майже непомітне ластовиння на носі, що здавалося ще теплішим за ту усмішку, з якою він підійшов. Чи справді люди можуть бути настільки «світлими»?

— Амірель? — запитав він, легко й невимушено, як ніби вони давно знайомі.

— Так, — кивнув Амір, проковтнувши клубок хвилювання. Альфа навпроти неприховано оглядав нового гравця, що ставило в незручне положення Аміреля. Що ж, Ейден був вражений.

Амірель був невисокий — десь сто шістдесят три, може трохи більше, якщо добре витягнутись. У натовпі його легко було б загубити, особливо в цих широких речах, які наче навмисне ховали обриси тіла. Але ті, хто вмів дивитись уважніше, могли б помітити, що це тіло — сильне, треноване, зібране, як натягнута струна.

Його темно-руде волосся лягало легкими пасмами, трохи хвилястими, і вловлювало світло, ніби мідь. Обличчя — витончене, з чіткими, навіть трохи хижими рисами. Очі — о боже, його очі — смарагдові, глибокі, з хитрим блиском, і щось у його погляді, у легкому нахилі голови, в гострих вилицях, у манері дивитися з-під брів — усе це робило його схожим на лиса. Не такого мультяшного, пухнастого — а дикого, розумного, настороженого. І водночас — чомусь чарівного.. Чорт, Дену вже хотлось побачити який він під час гри.

Невже саме він стане їхнім талісманом?

— Як переліт? Допомогти з речами?

— Нормально. Ні, у мене лише ця сумка. — сказав як відрізав. Він справді намагався справити гарне враження, але зміна округу і тривога не дає йому розслабитись. Керр на це лише кивнув, намагаючись більше не тиснути на омегу своїм товариством.

Дорогою до машини вони мовчали, ніхто з них не наважився порушити цю тишу. Вже біля автомобіля, Ейден хотів було відчинити багажник для сумки, але його перервав омега, кажучи, що сумку він візьме з собою в салон. Не бажаючи сперечатись, альфа відчинив перед ним двері на заднє сидіння.

Під час поїздки до гуртожитка, капітан «Лисів» намагався витягнути з Аміреля хоч якусь інформацію щодо його ліквідації з команди, але хлопець або ігнорував запитання, або відповідав лише одним коротким реченням: «Я можу грати».