Вірш 47 (Ми люди Землі)

І не забути мені тії хвилі,Такі ж були вони серденьку милі.А я рахую, знов рахую милі,Зникає з голови моя земля.

Не треба слів, я більше не "як вдома",Бо за кордоном плачу я від втоми.Я хочу вгору, там, де сяють гори,Проте ландшафт незмінний - це міста.

О як летить, о як бушує вітер!І сльози він у полі мені витер!Я мрію знову, мрію знову жити!Помріяв – встав. Цей цикл без кінця.

Навіщо в світі чоловік – людина?І ділять нас на фракції невпинно?Я не мігрант, я житель цього світу!Земля наш дім, вона у нас одна.

Терпіти досить! Досить говорити!Як не такий я – можете убити!Вам нація людину затемнила!Наш світ гниє, а ви ж бо серцевина!

Навіщо вам потрібні емігранти? Планету бережіть, ось правда вся!Ви робите кордоном фальш-гаранти!Не з тими боретесь, вас з'їсть сама

Земля!