Новий дім, стара самотність

Коли Аня відкрила двері своєї нової квартири, її зустріла тиша.Вона зробила кілька кроків уперед, зупинилася в центрі вітальні й уважно оглянула простір навколо. Сонячне світло проникало крізь величезні вікна, кидаючи м'які відблиски на дерев'яну підлогу. Повітря пахло свіжістю — її новий дім щойно прибрали перед заселенням.Але разом із приємним відчуттям нового почав зростати і знайомий холод усередині.Вона зняла кросівки, босоніж ступаючи на гладку підлогу. Їй подобалося це відчуття — тактильний контакт із місцем, яке тепер належало їй. Але навіть це не могло заглушити думку, що вона тут сама.Аня поставила сумки на кухонну стільницю, відкрила одну з них і почала розбирати речі.Ноутбук — на стіл.Документи — у верхню шухляду.Ліки для коліна — у ванну.Вона дістала телефон і сфотографувала вітальню."Початок нового життя", підписала вона та зітхнула.Мама цього не побачить. Вона не підписана на її соцмережі, не цікавиться її життям за межами своїх уявлень про «правильність».Аня відклала телефон і відкрила холодильник. Він був порожній, якщо не рахувати пляшки води, яку залишили прибиральники.Вона знову взяла телефон і відкрила додаток для доставки їжі.Що взяти?Вона подумала про звичний тайський рис із морепродуктами, але раптом її потягнуло на щось, що нагадувало б про дім.Борщ? Вареники?Аня усміхнулася. Ну ні, в Бангкоку точно не буде хороших вареників.Вона вибрала том ям і зелений чай з льодом.Поки чекала на доставку, вийшла на балкон.Вид з квартири був таким, як вона й уявляла. Бангкок розливався перед нею світлом та шумом, навіть удень здавався нескінченним. Вона спостерігала за потоком машин унизу, за людьми, які йшли кудись, усі зайняті своїми справами.Тепер це моє місто.Але це місто поки не було її домом.Коли кур'єр привіз їжу, Аня сіла за кухонний острівець, повільно сьорбаючи гарячий суп.Їжа була смачною, гострою — такою, як вона любила. Але щось не давало їй спокою.Вона взяла телефон, переглянула список контактів і натиснула на номер.Дзвінок пролунав тричі, перш ніж мама відповіла.— Алло?Аня закусила губу, відчуваючи знайомий комок у горлі.— Просто хотіла сказати, що в мене все добре.Мати мовчала.— Я знайшла житло. Уже переїхала.— Знайшла? Купила? — у її голосі був той самий холодний відтінок.— Так, купила.— Витратила всі свої гроші на квартиру в чужій країні?Аня закрила очі.— Мамо...— Що? Думаєш, я скажу: „Молодець, Аню, гарна робота"? Я скажу тобі правду: ти зробила дурість.Губи Ані стиснулися в тонку лінію.— Якщо ти зателефонувала, щоб почути це, то я тебе не розчарую. Я як була проти твого переїзду, так і залишаюся.Аня стиснула телефон у руці.— Я просто хотіла поділитися з тобою... Хотіла, щоб ти знала, що я добре.— Ти добре? Ти сама, далеко від сім'ї. Це не „добре", Аню. Це самотність.Це зачепило її.— Мамо, я жива, здорова, у мене є план. Я знаю, що роблю.— Сподіваюся, що ти не розіб'єшся об це своє „знаю".Гудки.Аня втупилася в екран.Її мама завжди так робила. Вона ніколи не казала „прощавай", ніколи не залишала шансів для завершення розмови на хорошій ноті.Телефон усе ще був у її руці, коли вона відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.Вона заплющила очі й зробила глибокий вдих.— Я не самотня.Вона сказала це в порожнечу, в простір нового дому, який ще не відчувався домом.Надвечір вона вирішила трохи розвіятися.Аня пройшлася кімнатами, перевіряючи, чи все стоїть на своїх місцях, а потім взяла ключі й вийшла на вулицю.Бангкок вечірній був ще більш живим.Вона пішла без конкретного маршруту, просто дозволяючи ногам вести її. Люди навколо сміялися, закохані парочки йшли, тримаючись за руки, групи друзів сиділи за столиками вуличних кафе.Їй потрібно було знайти місце, де вона почуватиметься частиною цього міста.І саме тоді вона побачила салон краси з вивіскою "Fey's Studio".Вона зупинилася.Це ім'я було знайоме.Та сама дівчина з аеропорту...Здавалося, це знак.Вона зітхнула й зробила крок уперед, відкриваючи двері.

Вона ще не знала, що ця випадкова зустріч змінить усе.