Хтось дуже схожий на Жеку

За двісті метрів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що метлялася в хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став навколішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою темною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Він зробив пару рухів руками, ковтаючи солону воду і намагаючись як можна вище над водою висунути обличчя. Вхопив кілька ковтків повітря, але хтось настирливо тягнув його за ноги, заважаючи дихати і лишаючи останніх сил. Дивно, але долоні спітніли. Думки плуталися – хотілося тільки дихати. Цього не може бути – він з дитинства почувався у воді, як в рідному домі. Це була його стихія – прохолодна, м'яка і непередбачувана.

Останнє, що мелькнуло перед ним, був надпис на човні «Житомир» і усвідомлення того, що хтось пірнув з суденця. Це була Ліка.

***

– Агов! Просипайся, ледацюго! – Ліка наполовину вже влізла у відкрите вікно і, перечепившись через фіранку, ледь не впала на Жеку.

– Чого тебе принесло зрання? Дай поспати. Тільки но канікули почались, а ти вже приперлася!

– Давай-давай. Вставай. Чи тобі особливе запрошення? Я вже пів міста оббігла.

– Зараз. Ти тільки відвернися.

– Ой. Це щось новеньке! – пирснула Ліка. – Ти що, мене соромишся?

– Відвернися сказав.

– Ну добре, добре. Я піду поки що на кухню, зроблю каву. Подивлюся, що там мама тобі на сніданок залишила, бо я навіть чаю не попила.

– Мені хоч що-небудь залиш! Що робити будемо сьогодні?

– Пірнати. З Голови Чацького.

– Ти при своєму розумі? Там же мілина! Розіб'єшся.

– Та не бійся. Не буду. Просто хочу на неї залізти, як завжди. Ти зі мною?

– Та куди ти без мене! Ти ж аварійна – страшне. Ще в халепу якусь вскочиш.

– Ну тоді збирайся швидше. Двері не забудь зачинити і вікно. – Ліка сьорбнула гарячу каву і проковтнула, майже не жуючи, останній шмат бутерброду. – Чекаю на вулиці.

Вона залізла на підвіконня і вистрибнула, забравши з собою божевільний вихор енергії, яким завжди наповнювала весь простір навколо себе.

Жека повільно допив свою каву і доїв сендвіч з куркою, насолоджуючись думкою, як зараз Ліку дратує очікування, зачинив вікно, двері і вийшов на двір.

Ліка стояла біля під'їзду з Сашком і дзвінко сміялась над тим, що він розповідав. Веселощі сипалися з неї, як блискучі намистини з розірваної низки, прямо під ноги байдужим перехожим. Вона сплескувала руками, намагаючись зловити радість, що просочувалася крізь пальці, котилася на всі боки і ніяк не хотіла повертатися в струнку низку бус на ниточці - однаково усміхнених і неприродно блискучих.

Більшість перехожих акуратно переступали через розсипану загрозу необережного падіння, найчастіше невдоволено знизували плечима.

Деякі сором'язливо ховали їх у свою кишеню, намагаючись не виказати причетності до щастя.

Дехто ж, посміхаючись, підбирав перламутрові кругляки, мимоволі заражаючись хорошим настроєм, а в Лікиних очах відбивався цей божевільний відблиск невгамовної радості.

В цьому була вся вона – щедра на посмішки, нестримна в бажаннях, щедра в почуттях. Жека знав ії з першого класу. Ну знав – це таке. Ії неможливо було «знати», бо непередбачуваність була ії второю, ні, швидше, першою натурою. І тільки його розсудливість дещо стримувала Лікіни божевільні ідеї. Чого вони тільки не робили за ці роки – крали яблука по окраїнних садибах, пірнали з якихось містків, не знаючи, чи достатньо глибини, перепливали на спір Тетерів туди і назад наввипередки, обнишпорили всі куточки передмість у пошуках пригод і скарбів. І ось що цікаво – вона завжди була краще, швидше і винахідливіше. Але в останній час дещо змінилося. Жека подорослішав, змужнів, переріс її на голову, і ось – вже вона пасла задніх на всіх перегонах, хоч і залишалась автором кожного бешкетування. А він наразі зрозумів, що кохає її. Або, точніше, відчув це фізично. Він вже не раз освідчувався їй – спочатку в третьому класі, потім в шостому. Вона реготала і називала його бовдуром. Так воно і було. Тільки но він млів, що вона поруч, аж раптом бац! – і немає ніякої любові – йому вже хотілося закинути її сумку з підручниками кудись в колючі кущі, щоб шукала до вечора. Але тепер це стало чимось насправді великим. Бажання бути поруч завжди, не звертаючи уваги на нестерпний характер, не зникало. Ось і зараз – дивився, як вона сміється на весь двір зі звичайного дурнуватого Саніного жарту так, наче перед нею великий комік, і згадував, як вона вчора кепкувала над ним за якусь невдалу фразу. Та йому було все одно – попереду літо, яке вони проведуть разом. Удвох. З ранку до вечора. І почнеться це щастя зараз.

– Поїхали вже. Годі базікати! Бо так і життя прорегочеш, – Жека взяв Ліку за руку, – Ти ж поспішала!

– Та тебе хіба дочекаєшся? Але, твоя правда, поїхали. Саня, до вечора...

Вона ще кілька разів обернулась, відсилаючи Сані повітряний поцілунок вільною рукою. Іншою міцно тримала долоню Жеки, трохи перебираючи пальцями так, неначе грала ними якусь тільки їй відому мелодію.

На вулиці навперегін бігли автомобілі, цвіла акація, і люди поспішали кожен по своїй справі, зовсім не звертаючи уваги на двох молодих і щасливих тим, що були відокремлені від міської суєти своєю непричетністю до цього божевільного руху.

Доки вони вибрались з міста в забитому людьми автобусі, пройшла вічність. Сонце, наче сказилось – здавалося, що розпечений автобус розвалиться на запчастини, або оплавиться ще на півдорозі. Наче на дворі був не лагідний червень, а липень з його безжалісністю. Та ось, нарешті, добрались, і ліс моментально знизив градуси перегріву десь відсотків на п'ятдесят. Стало легше дихати, місто перестало давити своєю безкомпромісністю, і спека відступила. Тепер вона була десь там, в небі, за кронами дерев, що утворювали зелений шар між залишками весняного першого тепла та початком літньої духоти.

Ліка потрохи знижувала темп – і вже не бігла, як звичайно, а йшла повільно, насолоджуючись звуками лісу. Пташки переспівували одна одну, доводячи кожна свою улюблену мелодію до досконалості. Навкруги все шелестіло, гуркотіло і, насправді, не було ніякої тиші, яка завжди чомусь уявляється при слові «ліс». Бо цей ліс жив своїм бурхливим життям, яке, звісно, абсолютно було не схоже на міську метушню. Тут все мало природній зміст та ціль, навіть на перший погляд хаотичний рух мурах. Жека милувався Лікою, йдучи трохи позаду. Тут, у лісі, вона ставала спокійніше, кудись зникала дитяча безпосередність і з'являлися риси стриманої і вишуканої жінки. Для нього вона була найвродливішою. Жека не міг сказати, що йому подобається найбільше – довге волосся, очі з чортиками, або легкість, що була присутня в кожному русі, в кожнім слові, в кожній дії. Все разом було в його розумінні неперевершеним, і викликало бажання схопити її, обійняти та не відпускати.

Вони дійшли до Голови. Запахло річковою водою. Зі сторони лісу Голова була майже на рівні з землею, а ось з річки вона була справжньою скелею і насправді була схожа на профіль людини. Легенди про неї знав кожний школяр в Житомирі, і майже кожний її відвідав. Але Ліку тягнуло сюди з разу в раз. Зазвичай вона підходила до самого краю скелі, сідала і мовчки дивилася навкруги, наче намагалася побачити щось нове. Берег Тетереву тут був крутий, скелястий і обережність не завадила б нікому, тим паче, що Ліка і обережність – це були несумісні поняття, тому Жека пильнував за двох.

– Таки полізеш на самий край? – Жека дивився на неї, намагаючись зрозуміти, що саме вона там бачить, сидячи над рікою.

– Полізу! Ти тільки помовч трохи. Ладно?

– Та як завжди, – Жека став осторонь і продовжив спостерігати за «іншою» Лікою.

Вона обережно дійшла до краю скелі, сіла і перетворилася на частину каменю. Сиділа і дивилась крізь простір, а може й крізь час.

Жека не витримав.

– Я кохаю тебе.

Ліка навіть не сіпнулася.

– Ти чуєш? Я кохаю тебе, – сказав він голосніше, і слова раптом відкотилися на середину річки.

Ліка підняла руки, закинула голову до неба і засміялась. Ні. Не над ним, а від щастя. Звелася, повернулась, і, не дивлячись під ноги, побігла до нього.

– Який же ти дурко! Чи я не бачу! А ти все мовчиш і мовчиш! Ну поцілуй вже!

ЇЇ кохання було таке ж легке і світле, як і вона сама. Без сорому і без томних зітхань. Ліка і в цьому залишалась собою – бігла по життю, лише трохи торкаючись дійсності. Так, наче все в світі існувало тільки для неї. І кохання її було природним. Жека нарешті був щасливий. Він схопив її своїми руками, в яких почувалася вже чоловіча сила, підтягнув до себе і поцілував. Ліка відповіла так, наче чекала цього все життя. А в очах так і танцювали чортенята, що зводили Жеку з розуму...

***

Він завжди дивився на неї з величезним задоволенням і справжнім обожнюванням – стільки експресії і імпульсивності в одній особі йому не зустрічалося жодного разу. Ураган емоцій, нескінченна зміна настрою, безтурботна щирість, що межує з дитячою наївністю. Тендітність в поєднанні з внутрішньою силою і твердістю – все це наводило його на думку про творчість імпресіоністів, коли фарби занадто яскраві, і кольори на картині не встигають змінювати один одного, коли образи занадто виразні і позбавлені умовностей, коли свято – в кожному русі. Яскрава і нестримна в своїх бажаннях і почуттях.

Він відразу зрозумів, що таку коштовність не можна просто так приміряти, покласти на полицю і забути про неї. Йому шалено, з першого погляду захотілося, щоб вона завжди була разом. Її витонченість, грація і багатогранність характеру давала йому можливість насолодитися тією різноманітністю, яка майже не зустрічається в такому поєднанні у більшості людей. Може, хтось вважав це надмірним, а хтось і зовсім не міг довго перебувати з нею поруч, але він точно знав, що лише одиницям дано так любити життя, лише небагатьом – так насолоджуватися кожною його хвилиною, лише деяким – щедро дарувати свою любов до самої останньої краплі. Всю, без залишку, про всяк випадок прихованого для себе.

Якесь нестримне внутрішнє колесо змушувало обертатися все навколо неї. Було щось невловимо сумне в її очах, було щось явно пристрасне в її красивих чуттєвих губах. Вона не розкидалася своїм теплом - вона віддавала його дбайливо, але завжди вчасно і в повному обсязі, навіть якщо самій в цей момент того тепла не вистачало! Вона хотіла цей світ, хотіла зробити його краще. І він точно знав, що у неї це вийде!

***

Їхнє кохання зародилося тим літом. Воно росло, ставало міцніше і доросліше. Вони цілувались, бігали на побачення і зовсім не могли існувати один без одного. Кожний вечір, розходячись по домівках, мріяли тільки про одне – зустрітися вранці і по дорозі до школи розповісти один одному про свої сни, мрії і сподівання. Для Ліки навчання не було проблемою – вона легко все схоплювала, і свій вільний час віддавала двом речам – танцям і нескінченним заняттям з математики, підтягуючи Жеку, доводячи його до сказу своїм тоном. Вона, як вчителька насуплювала носа і бубонила вчорашній матеріал. А він замріяно дивився на неї і думав про що завгодно, тільки не про домашнє завдання. Він думав про хлопців, з якими домовився зіграти партію у волейбол, про те, що треба купити додому хліба, про майбутнє, в якому був він і Ліка, ну і про саму Ліку насамперед. Вони домовились не перетинати рису дорослих відношень до моменту закінчення школи, але все частіше Ліка поставала в його мріях в якихось запаморочливих образах – в панчохах, шовковій білизні, а то і зовсім без неї. Жека трусив головою, відганяючи спокусливих демонів і був в цей момент схожий на великого доброго коня, що маше своєю мордою, відганяючи настирливих мух. Ліка, як завжди, реготала, бо на його обличчі було все це написано, і спроба заставити його думати про майбутні екзамени терпіла черговий крах. Які тут екзамени, якщо кохання у хлопця!

– Вчи. Бо підеш зараз додому – Ліка легенько стукала його по потилиці і тикала пальцем у підручник.

Не те щоб Жека був дурний, але вчитися не дуже любив. Так, тягнув потрохи, залишаючи час на спорт і комп'ютер. Що-що, а програми він строчив, неначе з кулемета. Тому математику вимушений був підтягувати. Куди без неї програмісту? А з Лікою це було, наче з найкращим репетитором – вона пояснювала все чітко і своєю строгістю вибивала з Жеки на заняттях залишки мрійливості, звільняючи місце для нових знань.

– Ти куди збираєшся вступати? – спитала Ліка у нього в середині випускного класу.

– Спочатку ти вибери, а я завжди знайду факультет з комп'ютерним ухилом. Зараз айтішніки всім потрібні. Тим більш такі генії, як я.

Жека знав, що цим він дратує Ліку, і та не стримається від улюбленої Жекою лекції про самозакоханого бовдура. А він буде її цілувати, щоб припинити потік вже майже напам'ять вивчених слів.

Потім повертались з роботи Лікіни батьки, які вже давно його сприймали за члена сім'ї. Мама Ліки увечері завжди готувала щось смачне і годувала дітей то пухнастими сирниками, то борщем, то неперевершеним овочевим рагу. У Ліки в квартирі завжди пахло чимось смачненьким. Жекіна мама багато працювала і в будні встигала йому залишити хіба що сніданок. А Жека був завжди голодний, бо сніданок частіше за все ділив з Лікою, яка зазвичай кудись бігла і перед школою забувала поїсти. Вона заходила, збирала його сумку, а він кормив її, як маленьку, нагадуючи, що це в останній раз. Хоч ні – найостанній! Бо останній був вчора. Ліка шукала його зошити, пхала підручники в сумку і обурювалась Жекіною недбалістю. Вони бігли до школи, насолоджуючись останнім шкільним роком і природою, що прикрашала їхнє кохання то жовтим кленовим листям, то снігом, то весняним первоцвітом.

Всі в класі вже звикли до того, що Ліка-Жека, це майже одна людина, тому не дивувались, що на одне ім'я завжди обертаються двоє.

Інколи, правда, Ліка не стримувалась і видавала щось таке, від чого у Жеки темнішало в очах. Це було наприкінці одинадцятого класу. Статна та гарна, Ліка завжди приваблювала хлопців. І не раз до неї «під'їзжали» і ти, хто був на кілька років доросліше. Ліка безсовісно фліртувала із ними, граючи, як хитрий кіт з дурнуватими мишами. Жека знав, що це не по справжньому, що її це просто розважає, але нічого не міг з собою подіяти – ревнував. В ньому просиналося бажання виловити десь цього шанувальника і начистити йому пику. Але завжди було достатньо і того, що він підходив до Ліки і просто питав, чи нема у неї проблем, стискаючи при цьому кулаки і дивлячись зверху вниз на хлопця. Не кожний був готовий з ним сперечатися – для своїх років він був дуже добре розвинений і сильний. Як правило, хлопчина десь швидко зникав, а Ліка, виблискуючи очами, посміхалась.

– Ну ось! Що це таке? Ні з ким і поговорити не можна! А такий приємний хлопець. Ти так всіх навкруги сполохаєш! А може саме він – моя доля, – вона сміялась, підскакуючи і цілуючи Жеку у носа.

Він не міг на неї сердитися. А вона не могла стриматися від таких провокацій, бо це була б вже не вона. І кожен день з нею був не такий, як учора. І це було дійсно класно!

***

– Збирайся! – Жека влетів до кімнати, розмахуючи рюкзаком і грошима, – Їдемо на море!

Ліка підняла одну брову:

– Звідки гроші? І шо так кричати? Це ж моя парафія!

– Заробив. За програму виплатили. Збирайся, бо я вже квитки на потяг узяв. Давай-давай, ворушись. Що там тобі потрібно? Купальник, шорти і пару трусів не забудь, бо грошей на них там не вистачить, – він розкрив рюкзак і розставив руки для обіймів.

Ліка ще хвилину витримала паузу, а потім підскочила на дивані і з нього плигнула, як мавпа, на Жеку, верещачи і чмокаючи його у щоки. Сесію вони закрили, гроші є, так що можна було їхати. В Криму Ліка була лише у дитинстві з батьками кілька разів. І тепер їй вкрай хотілося знову попасти під палюче південне сонце, послухати скрекіт невгамовних, навіть у полудень, цикад, пірнути у солону воду, насолоджуючись її гірким присмаком.

– У нас сьогодні Різдво! І Санта Клаус завітав з подарунками! Я тебе кохаю! Подай, будь ласка, отой капелюх, - Ліка бігала по кімнаті, перевертаючи все догори дном і якимось чарівним чином вихоплюючи з купи одягу необхідні речі. Вона напнула на себе старого маминого капелюха з широкими полями і була схожа на маленький грибок на тоненькій ніжці, що метушився, ховаючись від грибника.

– Все! Готово! – засіяла Ліка, а із рюкзака стирчали нещасні речі, настирливо натякаючи, щоб їх акуратно переклали.

– Ну добре. Тепер я все перепакую, а ти збери щось у дорогу поїсти і мамі подзвони, – Жека вивалив все на диван і почав заново збирати рюкзак.

***

Симферопольський вокзал мало чим відрізнявся від таких же південних вокзалів на півдні України – метушливий, насичений звуками залізниці і об'явами про прибуття і відбуття потягів. Нерозбірливий гомін пасажирів переривався різкими гудками і криками носіїв, що перли по платформах тачки з речами. За ними бігли відпочиваючі з дітьми і бажанням якомога скоріше доїхати до Південного берега, або вже нарешті втекти з цього півострова, бо гроші вже скінчились і відпустка канула з ними на дно моря. Хтось котив свої валізи самотужки, прикрикуючи на дітей, хтось повільно йшов, радіючи своєму маленькому рюкзаку, в якому вмістився телефон, дводенний запас білизни і плавки – все, що потрібно, насправді, на морі студенту.

Площа перед вокзалом була сповнена безліччю маршруток, які курсували між Південним берегом і Симферопольським вокзалом. У кожної з них був свій зазивала. Він голосно запрошував людей, умовляв сісти до своєї машини, іноді, навіть, за руки тягнув нічого не розуміючих людей, і, коли маршрутка наповнювалась, смачно хлопав дверцятами, сам залишаючись на привокзальній площі.

Ліці подобалась вся ця метушня, пилюка що підіймалась, коли маршрутка стартувала, безліч незнайомих людей. І ось цей роздовбаний бус, який віз їх до моря, переганяючи майже всіх по дорозі. І гори, що вже потроху обступали дорогу. І нескінченні села, і стомлені люди в бусі, і, нарешті, море, що з'явилось на обрії раптом після перевалу.

Вони вийшли в Алушті і по старій дорозі на Судак автостопом проїхали декілька кілометрів, шукаючи стару військову базу, що порадив якийсь Жекін друг. Там вже давно не було ніякої бази і охорони – тільки невеликий наметовий табір дикунів, що розташувались на пагорбі серед кримських сосон майже на березі моря. Тим не менш, тут можна було за невеликі гроші орендувати намет і пару карематів, тричі в день поїсти борщу або плову, випити ароматного чаю з кримських духмяних трав. Їм більшого було й не треба.

У одного з «дикунів» був невеликий катер з мотором, до якого на мотузці приладнали саморобну дошку. Всі по черзі катались на ній, намагаючись робити дивовижні піруети, або просто сидячи чи лежачи, насолоджуючись тією миттю, коли дошка перевернеться. Дивно, що на човні білою фарбою була написана назва їхнього рідного міста. Звідки вона взялася не знав ніхто, навіть його власник. Але це було приємно – маленьке нагадування про Житомир кожного ранку на мить повертало їх в реальність сьогодення.

Тут можна було залишитись один на один де завгодно. На березі завжди було пусто, прямого проходу не було, а морем сюди ніхто не припливав. В декількох кроках від табору теж ніхто не ходив. Було враження, що вони попали років на двадцять тому, коли на узбережжі зустрічались такі необжиті дивні кути. Вимкнуті телефони, відсутність всіляких прикмет цивілізації, чорні від сонця люди, яких не бентежили відверті поцілунки і дотики.

Жека і Ліка десять днів провели в раю, даруючи насолоду одне одному і цьому світу своїм щастям, молодістю, щирістю почуттів і безтурботним доки що майбутнім. Вони нічого і нікого не соромились і не боялись. Ліку не пугали потім навіть великі павуки, що виповзали надвечір, тільки но сідало сонце. В перший день вона забула щільно закрити намет, і, коли влізла в нього з маленьким ліхтариком, тут же вилетіла, ледь не зламавши підпорки. На її вереск збігся весь табір. Ліка тикала в намет пальцем і приговорювала: «Їх там стільки!!! Багато-багато!». А всі заспокоювали і казали, що вони майже не кусаються, хоч і виглядять страшенно. Просто треба не залишати відкритим намет. Ліка видихнула і заспокоїлось, бо все, що не представляло реальної загрози її зовсім не турбувало, а Жека взяв банку і поліз збирати павуків.

– Поїхали сьогодні на дошці покатаємось! – запропонував Жека, і Ліка з радістю підхопила цю ідею, бо це було класно – мчати за моторкою, щоб вітер і бризки у лице, щоб тримати баланс, а потім пірнути як вийде – хоч ногами, хоч спиною, витворяючи дурнуваті кульбіти і сальто.

***

Хтось міцно вхопив його попід пахви і потужними ривками потягнув наверх. Він, наче крізь глибокий сон бачив, як його втягують на човен, перевертають і намагаються привести до тями, роблять штучне дихання, і ось, нарешті, його свідомість повертається, він кашляє, не розуміючи, що це було, а Ліка вся в краплях солоної води дивиться на нього, як на марсіанина. Чого-чого, а ось такого вона точно не чекала. «Таки бовдур! Ледь не потонув...» – світилося в її очах, які зараз втратили веселість і потемніли.

Вони потім довго лежали на розпеченому камінні. Лежали мовчки і слухали море. Тримались за руки і були щасливі і нещасні одночасно. Щасливі тим, що разом. Нещасні – ймовірною можливістю втрати. Вони ще не розуміли, як багато в житті їм доведеться втрачати – почуття, віру, друзів, навіть цей південний берег Чорного моря, на якому вони провели найщасливіше літо свого першого кохання. Але це все буде в іншому, дорослому житті. Зараз було ще три доби насолоди, літо, сонце, тепле море і човен, що своєю назвою нагадував рідне місто.

– Ти чого? Втопитися вирішив? – Ліка, не піднімаючи голови, міцно тримала Жеку за руку.

Сонце вже нагріло їх тіла так, що каміння навкруги майже не обпікало, коли вони рухалися.

– Та втопишся тут з тобою! – Жека повернув до неї лице, і, примруживши очі, почав роздивлятися її так, наче бачив в перший раз. Він посерйознішав і продовжив, – Я не знаю, що то було. Якось все відмовило, наче русалки потягнули донизу. І навіть не хотілося боротися. І так все дивно виглядало з глибини. Чарівно. Наче час зупинився, а сонце світило прямо в очі крізь воду. І за ноги хтось тягнув донизу. Та тільки но побачив, що ти пірнула, все змінилося. Мене цікавить інше – про що ти думала, коли плигала за мною? Ти ж могла не витягти мене.

– Та ні про що я не думала. Побачила бульбашки – і наче хтось по голові саданув – тоне! Я й пірнула. Бо інші стояли і дивились. Бо хлопці ж, доки розміркують, то вже і спасати нема кого. Та й не повірили, що ти таке можеш видати! – Ліка говорила, закривши очі і все міцніше стискаючи його руку, – хай там що, а хлопці, таки, гальмуваті!

– Я тільки потім подумала, що можу тебе втратити. Я цього не переживу – так і знай!

Ліка підвелася, сіла і дуже серйозно сказала:

– Не кидай мене ніколи.

– Та ти що? От дурненька. То я шуткував, я ж плаваю, як риба, – почав виправдуватися Жека, щоб не дати їй заплакати.

– Шуткував? – Ліка повернулася до нього з грізним видом, – Я тобі вуха пообриваю за такі жарти.

Вона кинулась на нього і почала мутузити маленькими кулаками, а Жека обхопив її і тихенько прямо у вухо сказав:

– Дякую, кицюню.

Вона затихла і поцілувала його. На пустельному березі тільки гаряче каміння стало свідками їхнього бурхливого сексу. Та навіть, якщо хтось би і з'явився, то не зміг би їм завадити. В цей момент не було нічого, крім їхньої наснаги та спраги тіл, що не могли напитися одне одним. Не було звуків і запахів, час знову зупинився, згорнувши простір навкруги в маленьку цяточку, яка несподівано вибухнула, перетворюючи такий відомий всім світ на первозданну красу нової галактики.

***

Ліка стояла в кімнаті. Слухавка валялася десь поруч, нагадуючи про себе короткими різкими гудками. Нарешті і вона змовкла, залишаючи Ліку наодинці з тишею. Ненависна тиша. Тепер назавжди. Сльози не текли, але перекрили можливість дихати, і Ліка зрозуміла, що вона зараз помре через нестачу повітря. Просто звалиться поруч зі слухавкою, з якої пролунало це дике слово – смерть. Чорне, безкомпромісне і нещадне. Воно з'явилося, жадібно зжираючи все, з чого складалося Лікине щастя. Воно відібрало Жеку. Його кохання, його посмішку, його обійми і їхнє майбутнє.

Краще б він кинув її, утік з іншою, сказав би, що не кохає. Але був живий. Такий, як приходив ще місяці зо два тому у відпустку – у формі, яка йому дуже личила. Він несподівано з'явився на порозі з букетом якихось дрібних квітів, що наповнили трохи дурнуватим запахом кімнату. Втомлений і водночас дуже щасливий. Змужнілий і трохи сумний – він виглядав доросліше, ніж його друзі, які не пішли воювати. Нехай би він прийшов такий не до неї, а до іншої! Але прийшов. Теплими руками пригорнув би її до себе, шепотів щось нерозбірливе на вухо, цілував, а вона нехай би плакала від щастя. А Ліка була б розчавлена його зрадою, не знаходила собі місця, била б коштовний бабусин сервіз, проклинала б його на чому світ стоїть. Але це було б життя! Його життя і її життя. Нехай окреме. Тепер залишилось тільки її. І що з цим робити Ліка не знала і знати не хотіла. Хотіла померти.

Але, нарешті вдихнула, потім ще раз, потім ще і видихнула самотність, яка розпливлася по кімнаті двома чорними нулями від двохсот. Ліка заплакала, тихо підвиваючи і не розуміючи, нащо дається людині життя, якщо його відбирають так рано...

***

З того моменту, як вони відпочивали в Криму, пройшло майже п'ять років. П'ять років, які вони провели разом, так і тримаючись за руки. Ліка завжди кепкувала з його спроби потонути, а він, посміхаючись, називав її Моя Малібу, натякаючи на дівок з відомого серіалу, який, до речі, вони так і не подивились. Юнацьке кохання переросло в справжню єдність поглядів і смаків, не дивлячись на те, що вони були такі різні – спокійний і розважливий Жека, нестримна і експресивна Ліка. Вже через деякий час їх неможливо було представити окремо. Вони іноді сварились, іноді мовчали, іноді, навіть, розходились, як всі нормальні закохані. Але вже за декілька хвилин хтось не витримував і, намагаючись першим вибачитися, швидко натискав кнопку виклика на телефоні. На іншому «кінці дроту» зазвичай відповідали: «Сам дурак. Вибачення по телефону не приймаються. Зустрічаємось, як завжди». І вони бігли на побачення, як в перший раз, тремтячи від хвилювання в очікуванні зустрічі. В улюбленому кафе, де пахло міцною кавою і корицею, їх зустрічав бородатий бариста, неначе своїх родичів, малюючи меленим шоколадом в чашках з капучино по два ароматних серця. Вони сьорбали гарячу каву і витирали один одному залишки густої молочної піни на губах, цілувались і мовчали, бо що тут скажеш! Бариста усміхався, додавав до їхнього примирення шоколадне тістечко і насолоджувався їх щирим коханням, навіть більше, ніж чайовим на столі. Безсонна пристрасна ніч, що була невід'ємним продовженням таких вечорів, ще більше поєднувало їх...

Проходячи якось повз РАГСу, вони одночасно вирішили – оберемось. І щоб не відкладати надовго, написали заяву. Ліка тут же внесла в телефон: «Не забути прийти на своє одруження!» з попередженням за два дні.

– Та хоч би за тиждень, щоб вбрання купити, – глузував Жека.

– Нічого-нічого. Вдягну мамине – воно мені личить, – Ліка крутилась, схопившись руками за вигаданий поділ весільної сукні.

– Тоді я теж вдягну батьків парубочий костюм – реготнув Жека, уявляючи таку собі дивну, м'яко кажучи, пару.

Коли, нарешті, зацвірінчав телефон з нагадуванням про дату одруження, вони разом засміялись і вирішили нікого не звати – це був тільки їхній день і ні з ким його ділити не хотілося. Жека дістав давно вже придбані дві тоненькі сріблясті обручки, на яких в середині були написані їхні імена: Ліка – на великому, Жека – на маленькому. Не чекаючи розпису, вони наділи їх, бо ніякі умовності в світі не могли зараз бути важливішими за бажання бути разом з цього самого моменту і назавжди...

***

– Ліко! Ти повинна мене зрозуміти. Я піду. Щоб ти там не казала, моє місце – там. Я повернуся, я обіцяю. Зі мною все буде добре!

– Ти розумієш, що це війна? Не іграшки якісь дурнуваті! А справжня війна. Там вбивають. Тебе поки що ніхто не змушує, – Ліка майже плакала.

– Я тебе не впізнаю! Звідки стільки розважливості? – Жека нахилився і з ніжністю поцілував її у лоба, – я повинен. Це моє рішення. Я кохаю тебе. Я повинен тебе захистити.

– А хто тебе врятує, якщо мене не буде поруч? – Ліка зробила невдалу спробу пожартувати. Завжди притаманне їй почуття гумору зрадило, і жарт перетворився на якусь приховану загрозу.

– Ну що ти, маленька? Все буде добре...

І було. До цієї самої миті. Він писав, іноді дзвонив, інколи, навіть, приїзжав, повертаючи Ліку на кілька днів зі шляху нескінченного очікування в казкову країну їхнього кохання. Про війну не розповідав зовсім, заповнюючи простір навколо неї жартами, освідченнями, квітами і бажанням. Бажанням жити, любити, цінувати одне одного і кожну хвилину їхнього «сьогодні». Бо завтра – хтозна, завтра може й не бути...

Все, що було потім – було не з нею. З якоюсь іншою дівчиною, що ховала свого коханого. Вона не помічала більше нікого, окрім свого болю, що незмінно стояв біля неї, як старий дідуган, вхопившись за руку, щоб не впасти. Він був неймовірно тяжкий і тягнув Ліку до землі своєю незграбністю. Від нього смерділо чимось таким затхлим і старим, що її аж нудило. Вона відчувала його коряві пальці у себе на руці, але нічого зробити не могла, окрім, як мовчати і триматися прямо, щоб не впасти.

Постріли, медаль, якісь люди – все в мареві. Квартира, родичі і друзі, стіл і порожній стілець поряд промайнули стрічкою короткометражного фільму, стираючи залишки ймовірної майбутньої посмішки з її обличчя. Одна обручка на пальці, а інша – на мотузці на шиї виблискували здалека одна до одної.

Із дзеркала на неї дивилося незнайоме, чуже обличчя, страшне своєю невідомістю і відсутністю асоціацій. В очах відбивалася порожнеча задзеркалля. Щось підказувало їй, що життя ще далеко не закінчене, що не так вона слабка і безпорадна, щоб здаватися ось так, в одну мить.

Але відчай і втома налягли, в одну мить зробивши з неї якусь аморфну масу, що не могла прийняти певної форми. Співчування щирі і вимушені, ці нічого не варті фрази про те, що все попереду, лише тільки підтверджували її зростаючу впевненість у катастрофі. Життя почало перетворюватися в хитку ілюзію, що танула з кожною хвилиною. Вона перший раз була у глухому куті. Стіни давили, викликаючи паніку, а подальше життя вкривалося якимось серпанком байдужості і безглуздості. У мозку жила одна думка – це кінець, в душі одне почуття - нескінченний моторошний біль, біль до кольок у животі і бажання розбити щось дуже коштовне.

Вона плакала, плакала вдень і вночі, вона не спала, майже не їла і розуміла, що виходу немає, що ось сьогодні всі є, а його вже немає. Чому саме він перестав існувати? Сильний, добрий і розсудливий, з підвищеним почуттям відповідальності за неї, за батьків, за країну. Він так любив життя. Ліка ясно розуміла, що з часом він піде у небуття, так само, як і інші люди, що вже покинули цей світ. Ще більше вбивала думка, що і вона з часом забуде про нього. Зітруться з пам'яті його лице, дотики і запах його тіла. Ця думка вбивала чи не більше самої втрати, бо від неї смерділо зрадою. Ця думка могла перетворити її життя в передчасну смерть. І майже перетворила, бо на деякий час зникла та закохана, безтурботна дівчина, яка сміялася без приводу і раділа кожному дню.

А далі – далі неначе нічого й не сталося. Все було і не було водночас. Неначе світ і не помітив, що хтось дуже важливий з нього зник. Як, мабуть, не помітив і те, як хтось, дуже схожий на Жеку, народився, посміхаючись своїм беззубим ротом і повертаючи Ліку до життя.